Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

татарин не сам був, а мав кільканадцять товаришів. Татарин заговорив щось до них, а вони переїхали в ліс на леваду і загорнули цілу отару овець Івасевого батька. Максим почув розпачливий крик Івася, побачив цілу чету татар і скрився в лісі, а коли татари погнали овець, він щосили побіг в село, розказуючи людям по дорозі, що недалеко села показались татари.

В селі давно говорили люди, що пішла орда на Україну, але не чути було про них близько, видно орда пішла іншим шляхом і народ заспокоївся. Тепер, почувши страшну вістку від Максима, всі страшно налякалися. В селі заворушилися всі, мов у муравлиннику, коли його ціпком розрушаєш. Ніхто не знав, що тепер робити. Артим Носенко з батьком накликали людей, щоб гуртувались до оборони і хапали, що в руки попаде. Та ніхто цього не слухав, кожний тямив лише про себе, хапав, що міг і втікав у комиш скриватися. З другого боку села плила річка, вона тут і широко розливалася, з чого стояв глибокий став, а далі й болото, поросле комишем та трощею. Старі люди говорили, що в давнину у тім болоті люди перед татарами крилися. Зараз зачали зганяти туди товар і виносити із хат, що можна було винести.

Івасева рідня розпачала, ломила руки з одчаю, а старий Прокіп стояв безрадний та тільки вуси шарпав із досади, та заєдно говорив:

– Не варто на світі жити, коли народ так зледачів, що втікає мов отара наполошених овець. Ми звідсіля не рушимось, а дорого продамо наше життя. Немає мого любого Івася, так і мені не хочеться жити… – Старий добув з комори три рушниці, кілька списів, шабель і пороздавав синові та унукам. – Усі погинемо, а не дамо взяти себе живих.

Але татари не приходили. Вже було геть з полудня, а село наче б завмерло. Опісля дехто став з болота вилазити і роздивлятись. Були й такі, що закрались у ліс зорити за татарами. Поїхали і в степ, та по татарах і сліду не було. Та все-таки люди пересиділи в болоті цілу ніч аж до рана і тільки тоді стали вертати до села. У страху, мовляв, великі очі.

Татар не було і сліду, все минуло наче страшний сон. Але це не був сон, лише суща правда, бо пропав Івась і ціла отара овець його батька. Усі дякували Богові, що тільки на страху скінчилося. Лише в домі Носів царював смуток. Пропала дитина і ніколи її не побачать. Коли його не заморять голодом, не замордують, то хлопча збісурмениться, яничаром стане, як багато інших християнських хлопців.

Опісля Івасеві брати пустилися на конях у степ, поїхали у ті сторони, кудою орда переходила, та нічого не побачили, хіба руїну і згарища. А хто з людей оцілів і остався, знав лише це сказати, що орда погнала багато християнського ясиру, а між тим були різні люди: і старші і молодші, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата.

А далі не було вже за чим шукати та розвідувати.

II

Татари, що захопили Івася й отару овець, вернули до свого загону, що далеко в степу розложився табором, а звідсіля розсилав на боки хижацькі чети за грабунками. Ті частини вертали тепер до табору зі здобиччю, а тоді табор мав рушити в дальшу дорогу

Івася держав наперед себе татарин на коні. Хлопець побачивши, що нічого не вдіє, перестав пручатися. Він нагадав собі усе, що чував від дідуся про татарську неволю, і йому стало страшно. А дідусь говорив правду, бо сам усьому гаразд придивився, бо сам побував у татарській неволі, хоч недовго. Це таке страшне, що й подумати лячно. Івась плакав зразу, а опісля й плакати не стало чим. Він дуже посумнів і був певен, що не вернути йому у рідну сторону, не побачити свого села, своєї рідні. їхали так довго, аж почувся в степу гамір, рев скота, блеяння овець, крики та галайкання татар, плач та голосіння бідних невольників. Добились до табору. Отару загнали до гурту, а Івася кинув із коня татарин поміж таких самих хлопців, як і він, яких набрали по Україні.

Тут було стільки всілякого народу, що аж в очах морочилось. Були тут і старші люди, чоловіки й молодиці, парубки й дівчата, хлопці й діти. Івась наблизився до гурту ровесників, та вони всі такі були налякані, що й говорити забули.

Кожне знало, яке важке буде його життя і пам'ятало про те, що з кожним кроком віддалю ється від рідного села, якого ніколи вже не побачить. Івась зразу не знав, що йому робити. Присів на землі і знову гірко заплакав. Опісля став гаряче молитись і прочитав собі усі молитви, яких навчила його мама, йому від цього полегшало. В його душі повстала надія, що може Господь звільнить його із цієї неволі. Він нераз чував від дідуся, що багато людей з неволі втікає. Чому і йому не мало б таке вдатися? Він усе був найпроворнішим хлопцем між своїми ровесниками в селі. Нераз забавлялися в козаків, невольників і татар, то кожного разу він вигадав таку штуку, що невольники або втікали з неволі, або їх звільняли козаки. Треба й тепер щось таке видумати… А може Бог дасть, що орді козаки дорогу заступлять і відіб'ють бранців. Батько Сірко нераз засідав на татар, що верталися з грабунку, і розбивав їх у пух. Може й тепер таке трапитися. Від таких думок Івась заспокоївся. Він поклав велику надію на святого Миколая, бо старі люди говорили, що той святець помагає тим, що в неволю попали. Треба лише до нього щиро помолитись… І він заєдно молився, щоб на нього зглянувся.

Стало вечоріти. Сонце вже давно зайшло, лише небо рожевіло з цього боку. Татари розвели великі вогні, при яких варили в казанах баранів. Івась побачив, як у першу чергу попав під ніж той великий баран з отари його батька, котрого прозвали овечим отаманом тому, що за ним йшли усі овечки. На ньому Івась так любив їздити, держачись його довгої вовни. І тепер мусів Івась дивитись, як його поклали на землю, різнули ножем по горлі, відтак здерли з нього кучеряву шкіру, випотрошили, порізали і кинули у казанок. Івасеві було дуже жаль, і він став судорожно плакати.

Опісля стали татари розносити поміж бранців шматки печеного і вареного м'яса. Дали й Івасеві. Він не їв нічого від рана і дуже зголоднів. Укусив того м'яса і виплював. Воно